Максим Рильський - поет гріха

Мабуть, найпослідовнішим і найвитонченішим співцем квітів зла в українській літературі був Максим Рильський.

У десяті роки він належав до такого собі "товариства поетів-антропофагів", юних бунтарів, що сповідували епатаж, дендизм, звірялися у своїй любові до гріха й "отрутної" краси.

Серед київської золотої молоді, як свідчив Рильський уже в написаних через багато десятиліть підрадянських мемуарах, модним тоді став кокаїн, що змінив ефіроманію попередніх ґенерацій.

Роль, епатажна манера поведінки тут іноді ставали важливішими, ніж серйозні маніфести. Костюм, зовнішність сприймалися у відповідно зорієнтованому середовищі як частина літературної діяльності.

У десяті роки минулого століття серед київських "антропофагів" та їхніх симпатиків дуже популярним став російський переклад знаменитої автобіографічної книжки Томаса де Квінсі "Сповідь англійського пожирача опіуму".

Цитатною "квіткою зла" у поезії Максима Рильського стає "небесно-синій мак".

І опіуму дим у мертвий час півночі
По келії пливе, і в тьмі його встають
Лиця незнаного ясні недвижні очі,

І заворожують, і світять, і зовуть... 

Це з вірша "В високій келії самотньо таємничій", уміщеного в збірці 1926 р. "Під осінніми зорями". А поезію "Каламутні води", що мала входити до задуманого циклу "Отрута", автор так ніколи й не оприлюднив.

Цикл мав стосуватися "отрутного" досвіду молодих бунтівливих шукачів заборонених гріховних насолод.

Як і всі декаденти й денді, юний Рильський любив химерні витівки. Просто займатися мистецтвом йому не цікаво, хочеться епатажу. Тож Рильський з гімназійними приятелями (зокрема Михайлом Алексєєвим) засновує напівжартівливе Товариство антропофагів. Відгомони цього епізоду ми знаходимо у відомому вірші Рильського «Бодлер»:

Лякати буржуа, назватись людоїдом,
Що хтів би скуштувать малесеньких дітей; 
Впиватися гірким, самотним, тонким медом 

Нездійснених бажань і неживих ідей.

Як згадує Віктор Петров, про це товариство ходили пікантні історії, мовляв, «в цьому гуртку антропофагів молоді гурмани, купуючи в Анатомічному Театрі людське м’ясо, заказують із нього котлети для своїх вечерь». А той факт, що Рильський навчався на медика і мав реальний доступ до анатомічного театру, тільки посилював цю легенду. Зрештою, поет і сам іронічно згадує у вірші «Сіно» свої навчально-некрофільські епізоди:

Я ж був пак медиком, на диво світу всьому,

І хоч «граніт» отой не конче пильно гриз,
Та іноді кістки носив-таки додому,
Свою хазяйку тим лякаючи до сліз.

І як вам тепер «Білі мухи налетіли…»?)