24-річним Панько Куліш завітав до родини Білозерських на хутір Мотронівку на Чернігівщині, упродовж літа він гостював, господарі поселили письменника в окремій хаті, де він писав «Чорну раду».
Красива, розумна 15-річна Олександра гарно співала українських пісень, закохалася навіки у аристократичність Куліша та його чарівний голос. Панько посватався, але мати Саші не погодилася: її зупинили безрідність та безгрошів'я нареченого.
Самовпевнений Куліш вранці поїхав до Петербурга. У столиці він закрутив роман із дочкою ректора Ольгою Плетньовою, разом із якою редагував «Современник».
Через рік він знову приїхав до Бєлозерських і поновив розмову про одруження. Мати Олександри сказала, що дочка юна, але вільна, тому звернулася до дочки:
– От Пантелеймон Олександрович запевняє, що ти його любиш.
– Так, я його люблю. І якщо Ви проти, я не вийду за нього, але за іншого теж не піду.
Уже на порозі вічності Ганна Барвінок писала: «Всем ли так удается в молодости три года обоюдной горячей любви? И теперь еще этот пыл любви не угас, и оттого я так долго живу, что есть горючесть жизни, есть фундамент — воспоминания прошедшего».
24 січня 1847 року відбулося весілля; «старшим боярином» був Тарас Шевченко, який сипав жартами, дотепами та довго зберігав квітку, подаровану нею.
Після весілля молоді поїхали до Варшави, але по дорозі Куліша арештували за участь у Кирило-Мифодієвському товаристві. Відчай був таким, що у Олександри стався зрив вагітності. У Куліша була ідея-фікс: розмноження, багато синів, а безпліддя дружини стало вироком. Три роки молоді провели в Тулі. На засланні юна Саня стала обслугою для чоловіка. Вона з дитинства мала здібності хазяйки, а у заміжжі досягла кулінарних вершин: вередливий гурман Микола Костомаров любив її грибочки, Тарас Шевченко млів від маринованої нею корюшки.
Всі вільні кошти родини Білозерських пішли на Куліша: на видання його творів, на придбання типографії, друк журналу «Основа».
Наступні 9 років подружнього життя не були медом: Куліш любив усіх учити, вважаючи себе зразком. Санечка ж економила кожну копійчину. Таке життя змінило фігуру, руки й думки Олександри. Читати, займатися собою було ніколи.
38-річний Куліш скиглив, бо життя проходить, а він і кохання не зазнав, і продовження роду не буде. Пантелеймон Куліш починає не криючись крутити романи.
Він навіть написав дружині листа про власні почуття до 16-річної Мані де Бальмен (ця закоханість тривала все літо). Потім був епістолярний роман із 17-літньою Лесею Милорадович, яку Панько так відкрито зваблював більше двох років, що Олександра кинула чоловіка та поїхала до матері.
Та він швидко забув Лесю, зустрівши Марка Вовчка.
Бурхливий роман Пантелеймона Куліша і Марка Вовчка тривав п’ять місяців. Коли пара вдруге зустрілась, вже у Північній Пальмірі, взаємини перетворилися на палку пристрасть. Марко Вовчок не визнавала платонічної любові, а тим паче “романів у листах”. Подвійний адюльтер обговорювала вся українська діаспора, дійшли чутки і до Олександри Білозерської. Стосунки П.О.Куліша з дружиною, які почали було теплішати, знову зіпсувалися – Саня кинула все у Санкт-Петербурзі та виїхала до Мотронівки.
Кохаючи жінку, Куліш вимагав од пасії цілковитого підпорядкування. Але ж Марко Вовчок почувалась емансипованою, і це викликало роздратування у знаного літератора. Втім, він називав нову музу не інакше як "мовчуще божество".
Із Марком Вовчком вони вирішили залишити Росію і домовляються зустрітися в Берліні, аби оселиться разом. До Німеччини пара діставалася за всіма принципами конспірації, нарізно одне від одного: Панько їхав першим, але в його саквояжі лежала її білизна, у неї – його гроші. Зупинившись у Дрездені, коханець чекав бодай на якусь звістку. 37-річний літератор знаходився на межі нервового зриву, міркував про самогубство, навіть заповіт склав.
Врешті-решт хтось із знайомих, особливо не панькаючись із Паньком, повідомив: Марія Маркович їде до Берліна, але із… Іваном Сергійовичем Тургенєвим. Першим Пантелеймон Куліш покинув зрадливу Марко Вовчок, яка завжди почувалася вільною птахою од зобов’язань. І знаєте, що він зробив? Помирився із дружиною та поплив із Олександрою Михайлівною по Волзі, а звідтіль – на води, на Кавказ.
А Саня без чоловіка розцвіла: уклала збірочку народних пісень, першою з українських жінок почала писати новели, оповідання. Книгу прози «З народних уст», вона видала за підписом Ганна Барвінок, за що Борис Грінченко назвав письменницю «поетом жіночої долі».
І знову нелегке подружнє життя. Влітку 1860 року Пантелеймон Куліш подорожував Україною, відпочиваючи від напруженої праці у Петербурзі, прагнучи забути гіркі розчарування. У Чернігові Панько Куліш з головою поринув у солодкий і дуже афішований роман із дружиною Леоніда Глібова – Параскою. Леонід Іванович навіть зважився влаштувати стіл-трикутник, на якому заявив, що його дружина вільна обирати свою долю: хоче їхати з Кулішем до Києва – то її вибір. Параска наважилася кинути чоловіка, проїхала півдороги до Києва й повернулася до свого чоловіка.
А у Києві письменника очікувала юна київська інститутка Горпина (Агрипина) Ніколаєва, з якою вони листувалися упродовж року. У перших листах панночка зверталася до П. Куліша, як до національного авторитета, з часом вона стала освіченішою та сміливішою, починала словами «Все для меня, Пантелеймон Александрович!», підписувала «Вся Ваша Горпина». Вони зустрілися, Куліш запросив Горпину поїхати в Одесу, щоб там разом відпочити. Відважна киянка розірвала відносини зі своїм нареченим, але до Одеси не поїхала.
Потім була юна наївна Ганна Рентель… Зрештою пані так дістали П. Куліша, що він скаржився своєму секретареві: «Жінки за мною волочаться».
Вони таки відсвяткували «золотий ювілей» незабутнього весілля, 50 років подружнього життя. Саме того дня Панько смертельно захворів, а 14 лютого 1897 р. на хуторі Мотронівка, Куліш помер.
Та навіть після смерті Олександра Куліш була вірною чоловікові. Доглядала його могилу в Мотронівці; упорядкувала його архів, спогади, листування. Щоб видати його твори, вдова продала Мотронівку; хатинку, у якій Куліш писав «Чорну раду», вона перенесла до маєтку Кочубеїв. Ганна Барвінок померла в хаті сторожа, неподалік музею свого чоловіка. Микита Шаповал писав: «Скінчилась життєва поема, що звалась Кулішами».
.jpg)
Немає коментарів:
Дописати коментар